Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність.

Нет! я жива! Я буду вечно жить!
У меня в серце есть то, что не умирает!

Драма-феерия «Лесная песня» Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!

Ні,любий,я тобі не дорікаю,
а тільки - смутно,що не можешь ти
своїм життям до себе дорівнятись.

«Лiсова пiсня»

«Ну що, як нашим керманичам прийде на розум віддати нас, – хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право… куди нам, немічним, з панами судитись? Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Правда, наші буковинські патріоти надіються, що колись настане сконсолідування наших народних сил і що тоді нас будуть знати і поважати інші народи, але хто знає, як про те гадають добродійки сильніші партії? <…> Які величні постаті…! І як змальовані, куди Плутарх! Перед нами проходять, мов тіні королів в «Макбеті», давні і сучасні нам патріоти, «ідуть поволі, але певним ходом» (ви чуєте просодію величну?)…»

Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.

«Лісова пісня»

Одвага наша – меч, политий кров'ю.

О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, -
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!

«Лісова пісня»

Пекло страшніше горить в нашім краю.

Питання
Що ти говориш, любко моя мила?
Се наче грім з ясного неба впав!
Чи я тебе не щиро покохав?
Ні! Певне, ти мене ніколи не любила!
Журливо ти хитаєш головою
І кажеш: "в нас дороги розійшлись".
О ні, я вірю - зійдутся колись,
З’єднаємось навіки ми з тобою.
Я поборю найтяжчі перешкоди,
Я маю силу, я мов дуб міцний,
я дам тобі притулок затишний,
Обороню від лютої негоди.
Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш…
Твоя душа за мною не жалкує,
А тільки серце вражене сумує,
І жаль тобі, що ти мене кохаєш.

«Горить моє серце»

Поетична мова – це найприродніша мова.

Права без обов’язків – то сваволя.
Ніхто не має більшої любові,
Як той, що душу поклада за друзів.

При світлі волі всі краї хороші,
Всі води гідні відбивати небо,
Усі гаї подібні до Едему!

Смерть – це велика всесвітня, космічна самота.

Смуток – не робота.

Солодка хвала від ворога на полі бою, та не в полоні!

Сором мовчки гинути й страждати,
Як маєм у руках хоч заржавілий меч.

Сором – хилитися і долі коритися.

Сум не має дна.